«Северодонецк с нами.» – цей твіт Арсена Авакова від 12:56, 22 липня 2014 року став першою офіційною заявою про звільнення міста від бандитських формувань. Тоді у СНБО повідомили, що відбувається звільнення Лисичанська та взятий під контроль населений пункт Георгіївка, котрий знаходиться поруч із Луганськом.
Мешканці міста, котрі залишили свої домівки та поїхали від війни до друзів або родичів почали готуватися до дороги додому. Ті, котрі лишилися – звикали до мирного життя. Не зважаючи на відстані, всі, як один, плакали від щастя. Вірили і не вірили одночасно. «Війна скінчилася! Мир!». Потроху вулиці наповнилися людьми, на полицях супермаркетів знов почали з’являтися товари, люди радо зустрічали друзів та знайомих: "Ну як ви!?".
Місто стомлено посміхнулося, розправило плечі і все ніби знов стало на свої місця. Про ті жахливі місяці нагадувала лише клейка стрічка на вікнах – хрест на хрест, аби, уламки скла, розбитого вибуховою хвилею, були більшими і не так сильно поранили людей, котрі знаходяться у кімнаті. Насправді, бите скло було найменшою з проблем, але із клейкою стрічкою якось спокійніше. Безпечніше.
Минуло чотири роки, і таких вікон майже не лишилося. Проте, коли людський погляд ненароком зачіпляє їх, перед очима постає болісний факт того, що наші згадки про щось страшне і незрозуміле, сюрреалістичне в сучасному світі, все ще є суворою реальністю. Тож, святкуючи річницю звільнення, ми не повинні забувати про тих, хто досі очікує на визволення в цю саму мить та про тих, завдяки кому ми зараз вільні.
Пам’ятаймо про спільну мету та цінуймо свободу. З днем визволення, Сєвєродонецьк!