Зустріч із сучасною українською письменницею Вікторією Амеліною відбулася у СНУ ім. В. Даля 29 листопада. Вікторія, на відміну від багатьох своїх «колег по перу», приїхала до студентів сама, без завдання видавництва. І приїхала вона не лише для того, щоб популяризувати свої твори, а й щоб поспілкуватися з молоддю.
Виглядає справжня українська письменниця, як не дивно, так само, як й усі інші люди: це приємна дівчина у зеленій вовняній сукні, невисока, струнка, з білявим волоссям, зеленими очима, та посмішкою на вустах. Говорить Вікторія переважно спокійно, обдумуючи свої слова. Сміється, тепло всміхається, згадуючи про свою родину.
Вікторія Амеліна – українська письменниця, що тільки починає свою кар’єру. Вікторія народилася у Львові, у 14 років з батьком емігрувала до Канади, але через кілька років повернулася до України. Вступила на навчання до НУ «Львівська політехніка», отримала ступінь магістра комп'ютерних технологій, працювала програмістом та керівником у міжнародних IT компаніях. Але у 2015 році Вікторія Амеліна покинула кар'єру в IT та престижну роботу заради письменництва. «Ідея про те, що у 16 років людина знає, чим вона хоче займатися у житті – це якась утопія», - відзначила письменниця. Професію програміста вона собі романтизувала, вважаючи, що і у програмуванні, і у літературі, людина творить щось нове за допомогою слів. Як виявилось, для програмування це не підійшло. Вікторія стала успішною у сфері ІТ, але так і не змогла себе реалізувати, або, як підкреслює сама письменниця, «видертися на вершину піраміди Маслоу».
Словесна творчість не була чимось новим для Вікторії. Писати вона почала ще у дитинстві, в школі писала вірші, брала участь у різних літературних конкурсах. Але серйозно вона почала займатися письменництвом в останні кілька років. «Інколи мені щось перепадає за мої вірші, але я їх більше не пишу. Мені казали, що моя проза сильніша за вірші. Я вирішила, що я все ж таки прозаїк», - зазначає письменниця.
Авторка пише прозу як для дорослих, так и для дітей, проте зізнається, що, хоча її проза для дорослих є більш премійованою, їй самій більше подобається писати твори для дітей. Перший її роман, «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» був виданий у Видавництві Старого Лева у 2014 році. Наступного року книга була перевидана і номінована на премію Валерія Шевчука, де увійшла до короткого списку.
Ще через рік році одразу дві книжки Вікторії Амеліної стали призерами конкурсу в рамках Міжнародного фестивалю «Запорізька книжкова толока – 2016»: роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» - у номінації «Українська художня література. Проза», «Хтось, Або Водяне Серце» - у номінації «Дитяча література».
Цього року у Видавництві Старого Лева вийшов роман "Дім для Дома". «Дім для Дома» переміг у конкурсі «Найкраща книга Запорізької Толоки – 2017» в номінації «Українська проза». Поки що саме цей роман є для Вікторії улюбленим. Автор зізнається, що обрала для своєї історії саме пуделя, бо через призму кумедного краще розповідати про сумне.
Вікторія Амеліна дуже працьовита, вона пише свої твори щодня, по 6 годин на день у львівській кав’ярні – щоразу в іншій. Розповідає, що сумує за роботою в офісі і тому поряд з нею повинні знаходитися люди. Разом з тим, письменниця каже, що писати в неї краще виходить вдома, вночі, коли всі сплять.
Серед улюблених письменників Вікторія називає Таню Малярчук та Сергія Жадана.
Літературну кар’єру Вікторії підтримує її родина. Чоловік, наприклад, з розумінням ставиться до її праці та не вважає заняття літературою марними витратами часу. «Чоловік та син – мої перші читачі», - з посмішкою розповідає письменниця.
Розповідає вона і про те, що часто зтикається з критикою, але ставиться до неї добре. «Я не люблю лише слів «Я вас не читав»», - уточнює письменниця.
Вікторія Амеліна – людина відкрита, вона радо відповідала на питання присутніх, а потім зачитала свій улюблений уривок з книги «Дім для Дома».
«У Берліні руйнують стіну…»
А. Куліш