Проєкт «Нескорені» присвячений людям, що втратили майже все матеріальне: дім, роботу, все, що було нажито, і деякі з них не один раз. Але вони не здалися, їх активна життєва позиція, мотивація, жага робити світ навколо кращим та зручнішим, штовхали їх уперед, змушували діяти.
Оксана уродженка Кадіївки (до переймування місто Стаханів), до 2014 року працювала у місцевому палаці культури. То було для Оксани перше і єдине на той час місце роботи, до якого вона потрапила одразу після закінчення вишу. Там наша героїня була відповідальна за організацію заходів, різноманітних свят. Але після переїзду у 2014 році з рідного міста, що був пов’язаний з відомими подіями, до аналогічної роботи повертатися не захотіла, почала займатися волонтерською діяльністю.
Оксана Очкурова
2014 рік, «білі простирадла на антені машини та надпис «діти» на лобовому склі»
У 2014 Оксана, як і більшість тодішніх переселенців, їхала з міста «на один-два тижні», каже що тоді не розуміла до чого все це може призвести.
«На той час, здається ніхто не розумів, що відбувається. Здавалась, що все це швидкоплинне і за тиждень-два все закінчиться та ми всі повернемось до свого звичайного життя.
Виїхали ми зі Стаханова на початку серпня 2014 року. Після того, як в місто зайшли оті «козаки» та як над містом пролетів літак і випустив такі світло-шумові засоби, а в пабліках почали писати, що то фосфор - було дуже страшно. У нашому місті не було бойових дій, але воно поступово вимирало, люди поспіхом виїжджали. Ми всі їхали на два тижні.
«Тоді ще ніхто не розумів чим все це може закінчитися, до чого це все може привести»
Нам було куди їхати – неокупована частина Луганської області – Старобільськ, там жили родичі. Шлях, який зазвичай займав 2 години, їхали 8 годин – вже були блокпости, здається 11 постів, більшість з яких «ополченські». Потім, коли в Лисичанську побачили український блокпост – ще не обладнаний, наші військові тоді ще голі-босі, але дуже зворушлива була така зустріч, ми облегшено так зітхнули та поїхали далі.
Пам’ятаю білі простирадла на антені машини, надпис «діти» на лобовому склі. Проїхали біль-менш без проблем, тоді ж ще не було такого розділення як зараз, ніхто не питався яких ти поглядів, тоді ще ніхто не розумів чим все це може закінчитися, до чого це все може привести, на мій погляд».
«Чужі серед своїх»
Приїхавши до Старобільська, Оксана вперше опиняється в статусі ВПО. Каже що відношення місцевих мешканців до переселенців не завжди було позитивним, але обране нею місто було не найгіршим з цієї точки зору.
«Це було у кожному місті, всі сприймали переселенців як тимчасове явище, хтось бажав допомагати ВПО, хтось – ні, хтось взагалі ображався, чого це переселенцям допомагають, а місцевим – ні. «Гуманітарка – чому нам немає.. тай таке інше. По різному було.
І не тільки в Старобільську, в інших містах було так саме, а десь навіть – гірше. В деяких містах переселенцям не хотіли здавати житло, бо вважали, що люди привезли з собою війну, кликали путіна. В Старобільську житло здавали без проблем. По-перше, свої – луганські, по-друге, схожі більш-менш погляди, да й чому б не нажитися на переселенцях? Ціни злетіли у декілька разів миттєво».
«Переселенцям не хотіли здавати житло, бо вважали, що люди привезли з собою війну»
Крім того не однозначну реакцію у суспільстві тоді викликало таке явище як «пенсійний туризм».
«Переселенців було оформлено стільки ж скільки місцевих. За родом діяльності, ми добре знали статистику, займались питаннями переселенців. Але то були люди, які хоча б раз зареєструвались, тоді ж було розповсюджене таке явище, як «пенсійна міграція» - люди виїжджали з ТОТ, оформлювали виплати та статус, а потім повертались на окуповані території, а в базі були як переселенці. Тобто так, людей було дуже багато тих, хто виїхав, але й було дуже багато тих, хто повернувся».
Один з найпотужніших громадських рухів Луганщини, народжений у черзі за «гуманітаркою»
Оксана розповідає, що по переїзду до Старобільська навіть не думала шукати роботу. По-перше, у зв’язку з тим, що в неї на руках була дитина якій ще не виповнився й рік. А по-друге, не покидала надія, що скоро все закінчиться і вона повернеться до роботи у палац культури рідного міста.
«Роботу я не шукала, бо в мене була маленька дитина, якій не було на той час ще й року. Та й не хотіла її шукати, я збиралась повернутися після декрету у свій палац культури. Тому про роботу ніяка мова не йшла».
«Ми просто привносили бодай щось у життя наше та наших дітей, хотілося знайомитися з громадою, в якій ми опинилися, бути корисними»
А от волонтерська діяльність, яка призвела до появи у подальшому безлічі цікавих та масштабних проєктів, бере свій початок зі знайомств у звичайній черзі…
«Тоді ми – переселенці – почали знайомитись між собою у чергах за гуманітарною допомогою. Бо на той час всі накопичення, що були – проїли, почалась осінь, навчання у дітей, тобто все потребувало якихось фінансових вкладань. От в таких чергах за допомогою ми всі й знайомились, десь наводили якісь покращення, на наш погляд. Тобто як сторона процесу – надавали якісь рекомендації, намагались щось покращити. Так поступово у нас з’явилась така собі група дівчат- матусь, активних переселенок. З початку нас було семеро, потім більше. Вже спілкувались поза цими чергами, хотілось чогось більшого. Ми почали організовувати для себе, для своїх дітей, як я зараз вже знаю, інтеграційні заходи. Тоді ми просто привносили бодай щось у життя наше та наших дітей, хотілося знайомитися з громадою, в якій ми опинилися, бути корисними, ставати вже частиною тої громади. Тому ми організували таку собі групу переселенців та почали робити добрі справи у Старобільську. Перші толоки організовували, до цього в Старобільську їх не було».
«Я прийшла в палац культури с питанням коли плануються новорічні заходи для дітей, на мене подивились - покрутили пальцем біля скроні зі словами «Які вистави, війна йде»
«По-перше, ми хотіли якихось покращень для себе, ми приїхали в Старобільськ і бачимо, що для дітей нічого немає. Я, як працівниця культури, прийшла в будинок культури с питанням - коли плануються новорічні заходи для дітей? - на мене подивились, покрутили пальцем біля скроні зі словами «Які вистави, війна йде». Я ж їм кажу, що там у Стаханові, Луганську – війна, а тут.. яка війна, глибокий тил. Але ніхто нічого не готував, для людей нічого не створювали. Тому для покращення життя свого та своїх дітей ми почали це робити самі».
На питання, що стало основним мотивом, який спонукав її цим зайнятись - допомога оточуючим, чи все ж таки, більш банальна, жага хоч якоїсь діяльності та самовираження - Оксана нам відповіла так:
«Ми багато обговорювали це. Потім ми вже зрозуміли, що просто ми люди такі, що нам хочеться щось робити для себе та для інших. І ключове слово тут – робити. Тому й відчули, що це наше таке покликання, мабуть – громадська діяльність.
Ну от я йду вулицею кудись, кожного дня, я бачу, що вона якась брудна – ці пляшки, папір, пакети. Мені це не приємно, ходити такими вулицями, тож чому це не зробити кращим – не прибрати? Одному важко, але якщо ми людей організуємо - тих, що також живуть на цій вулиці, ходять вздовж цього сміття – вони допоможуть та їм також стане приємніше жити на чистій вулиці. Тому ми й почали організовувати такі толоки. І для себе, і для людей».
Від толоки до допомоги на передову
Оксана розповідає, що коли вони з іншими активними переселенцями організовували перші толоки, то це все було підкріплене виключно власним ентузіазмом. Вони, з її слів, тоді навіть не розуміли, що то було волонтерство, просто робили корисне для себе та оточуючих.
Але крім толок було ще багато чого, так Оксана зі своєю командою також допомагали військовим.
«Кожна з нас так чи інакше була залучена до допомоги ЗСУ – ми і возили продукти на передову, і пекли пиріжки, і організовували дітей у школах, щоб передавати військовим малюнки. Хтось щось приносив, ми це пакували та допомагали відправляти на передову. Цю діяльність ми не афішували, як і зараз таку діяльність не афішуємо. Просто не вважаю це доречним. Якщо зараз цей рух дуже потужний, то тоді це було щось більш примітивне – обереги, малюночки, пиріжки, шкарпетки. Чим могли – допомагали. Це був поклик».
Перші проєкти
Один з підприємців Старобільська, тоді організував склад гуманітарної допомоги у місті. Він просив переселенок час від часу там чергувати, щоб видавати допомогу людям. Під час таких чергувань Оксана з подругами звернули увагу, що треба робити якісь покращення, бо ця допомога якось так неохайно виглядає, немає ваг, полиць, щоб все пристойно організувати, в приміщенні холодно – зима, тож потрібен хоча б чайник. Але на все це були потрібні гроші. А де їх взяти, розуміння ще не було.
«Коли я ще працювала у палаці культури, я чула щось про гранти. Сама ніколи не писала на той час, але чула, що можна отримати фінансування за допомогою грантів. Ну і почала шукати. І знайшла грант на допомогу ВПЛ. Написала туди заявку. Мені передзвонили і запропонували зустрітись.
Це була організація «Право на захист», вони приїхали до нас у Старобільськ. Подивились, та сказали, що підтримати наш запит на облаштування цього приміщення вони не можуть, але якщо у нас є якісь інші ідеї – радо.
«Ми дійшли того, що щастя вже тут і зараз, що не треба чекати звільнення міст, щоб жити, не відкладати життя на потім і не треба жити минулим»
На той час команда однодумців Оксани була вже сталою, це були регулярні зустрічі, обговорення. Відчувалася потреба у власному просторі, де можна було б не тільки зібратися самим, але й привести дітей, організувати для них свята, провести якісь заходи. Це і стало темою першої заявки. І вона була підтримана, незважаючи навіть на те, що їх спільнота тоді ще навіть не була зареєстрована як громадська організація. Ініціативній групі виділили фінансування на проєкт, що мав назву «Естафета щастя».
«Це був такий собі простір. Захід на цілий день з майстер-класами, іграми для дітей – і поробки, і грим, тощо. Збирались у домі культури – в фойє. Заздалегідь батьки фотографували якісь щасливі моменти в житті дитини, за період, який вже живуть у Старобільську. Тобто ми дійшли того, що щастя вже тут і зараз, що не треба чекати звільнення міст, щоб жити, не відкладати життя на потім і не треба жити минулим. Так от, на стендах батьки з тих світлин, що приносили - робили свої історії щастя. Було дуже зворушливо. Той перший інтеграційний захід став потужним поштовхом, деякі батьки, що приходили тоді, стали в подальшому членами та членкинями нашої організації. Саме в тому проєкті нам і порадили створити громадську організацію. Саме тоді й почали розбиратися, що ж таке та громадська діяльність».
Зараз громадська діяльність – основна справа для Оксани та її однодумців, яка забирає майже весь час, та стала образом життя. Сьогодні це вже має вигляд великої, сталої організації, що працює по декількох напрямках, втілює багато різноманітних проєктів.
«До війни я себе дуже комфортно почувала – моя робота, мій будинок, все моє життя. Я нічого не планувала змінювати, все про що я мріяла на той час – я мала. Коли в 2014 році довелося все це покинути, цей момент дав можливість – або сісти й плакати, що все так погано, або сприймати це як точку зростання. Ти можеш щось робити, змінюватися, рости. Так, я за цей час вже не працювала у культурі, але реалізувала такі культурні проєкти, які я й не робила у Стаханові. Я за цей час не була у рідному місті, але побувала в багатьох містах країни, побувала у Європі, зустріла безліч неймовірних людей. Багато доброго відбулося у моєму житті. І це попри те, що йде війна. Просто розумієш, що не можна стояти на місці - плакати, що все погано. Цим ти не допоможеш ані собі, ані іншим, тільки навпаки. Треба жити тут і зараз».
Робота з ВПО, STB city hub та артрезиденція
Загалом у громадської організації заснованої переселенками було декілька напрямків роботи, кожен з яких мав суттєвий імпакт. Діяльність їх команди була помітна не тільки учасникам проектів, але й оточуючим та на рівні цілого міста.
«Ми обрали для себе окремі напрямки роботи, як організації. По-перше, робота з ВПО. Ми самі всі переселенки, всі сім наших дівчат-засновниць організації. Потім за ці роки ми трохи відійшли від цього напрямку, бо люди здебільшого інтегрувалися і вже не потребували тієї допомоги – ані гуманітарної допомоги, ані навчань, ані психологічної підтримки. За всіма цими напрямками ми з ними працювали. Бо то була юридична, консультативна, гуманітарна допомога, проводили бізнесові тренінги, заняття з проєктного менеджменту, навіть, був простір для дітей ВПО, яких батьки могли залишити на декілька годин та зайнятись своїми справами. Тобто дуже багато різних активностей та послуг, які ми надавали внутрішньо переміщеним людям.
Другий напрямок – це інтеграція людей в громаді, активізація громади. Цей напрямок вже не тільки на ВПО, ми бачили, що місцевих людей також потрібно активізувати, включити в активне життя громади. Ми у 14-15 році стикались з таким, що спілкуєшся з місцевими, а вони не люблять власне місто. А отже нічого й не хотіли для нього робити. Ми ж навпаки полюбили місто, яке нас прийняло. І зрозуміли, що треба показати як місцевим, так і переселенцям, що треба любити місто, треба підтримувати і його розвиток, і людей. Тому ми почали впроваджувати такі інтегруючі проєкти та заходи. Організовували фестивалі, як от три роки поспіль фестиваль «З країни в Україну», ще був і велофестиваль – оскільки Старобільськ - місто велосипедне, то ми хотіли показати цю унікальність міста».
«Ми стикались з таким, що спілкуєшся з місцевими, а вони не люблять власне місто»
«Також ми створили STB city hub – креативний суспільний простір і для переселенців і для місцевих. Туди люди приходили та проводили разом час, спілкувалися. Там кожен день проводились якісь заняття, тренінги, майстер класи, якесь навчання. Це такий масштабний проєкт був, за який довелось «повоювати», як зазвичай донори дають же кошти на декілька місяців, ми зробили ремонт у частині приміщення кінотеатру «Дружба», провели декілька заходів за проєктним планом, а потім нас почали виганяти звідти. Місцева влада, тоді ще районна, вирішили, що їм ця будівля потрібна самим, хоча до нас там стояла напівзруйнована будівля, все заха ращено. Загалом це був такий серйозний конфлікт, який дійшов до Президента. Ми пережили всіх губернаторів, зі всіма спілкувалися та у Гаркавого нічого не вийшло. І саме цією «війною» ми врятували це приміщення, яке збиралися просто вивести з державного фонду – або під знос, або на продаж. Проєкт хабу планувався на півроку у 2017 році та він проіснував до початку повномасштабного вторгнення, навіть під час окупації дівчата там ще залишалися та гуртували навколо себе людей.
Ще ми проводили курси для ВПО та місцевих. Ми людей навчали новим професіям. Люди, які виходили з курсів, вже мали нові навички, які могли приносити заробіток. Також ми надавали їм гранти на заснування власної справи. Ми маємо декілька прикладів, коли завдяки цьому проєкту людина змогла заснувати власний бізнес і він надалі працював поза проєктом. На приклад, одна дівчина у нас навчалась робити манікюр, відкрила власний кабінет, там працювала, потім розширилась – відкрила салон, почала надавати робочі місця. Ще одна жінка вчилася у нас шити, потім доросла до роботодавця. Ще був приклад – дівчина вивчилася на кондитера, розпочала свій бізнес – виготовляла торти на замовлення, зробила захоплення своєю професією».
Окремо мабуть треба сказати про «Ауру міста» - проєкт, завдяки якому десь с 2020 року все частіше можна було почути тезу, що Старобільськ – культурна столиця Луганщини.
«Ще один у нас проєкт. Він такий – багатогранний. Зараз ми його впроваджуємо на Закарпатті. Це арт-резиденція «Аура міста». Вперше ми впровадили арт-резиденцію у 2019 році за підтримки Українського культурного фонду, потім у 2020 році – тоді він увійшов у п’ятірку найкращих проєктів за версією Фонду.
Наразі ми вже вчетверте проводимо цю резиденцію, кожен рік нова тема та нова програма. Три роки резиденція проводилась у Старобільську, зараз от у Сваляві. Ми запрошуємо митців різних жанрів та направлень працювати – оголошуємо про те, що відбувається резиденція, оголошуємо тему та умови участі в резиденції, митці у відповідь подають заявки. Одного року у нас було 46 заявок, а ми могли прийняти за проєктом тільки 7. Тож ми обираємо, митець приїздить до нас в резиденцію на 10-15 днів та вивчає тему резиденції – перші два роки це була «Туристична привабливість Старобільська» - шукали родзинки та створювали власні продукти. Це були екскурсії, колажі, фільми, пісні, мурали. При цьому митці ще й самі для мешканців проводили якісь заходи – майстер класи, воркшопи тощо. Чого тільки не було. Від початку нашої діяльності ми культурний аспект Старобільщини розглядали як один із напрямків нашої діяльності, це те, що ми вміємо робити, власне, за це й бралися. Так от, наприкінці резиденції ми робили виставку результатів роботи митців, а потім робили її мандрівною – відправляєм її по різним містам. Таким чином вона побувала і Лисичанську, і у Києві, і у Львові. В один з перших років створили туристичний логотип Старобільщини».
Закарпаття, не звикати починати з початку
24 лютого прийшла повномасштабна війна, багато хто розумів що це повинно було статися, але бути до цього повністю готовим для людини не військової, мабуть не можливо. Оксана виїжджає зі Старобільська, а декілька її колежанок все ще залишаються у місцевому хабі.
«Я виїхала 24 лютого, але деякі дівчата залишались ще та допомагали місцевим, там аж до квітня була страшна гуманітарна ситуація – українських товарів на полицях аптек та магазинів вже не було, а російські ще не з’явилися. Було багато людей вразливих категорій, особливо тих – хто залежить від якихось ліків, тому ми вирішили допомагати таким людям, завозячи з території України ці ліки. Домовилися з донорами поточного проєкту про перенаправлення грошей. Закуповували інсулін, гормони для щитоподібної залози. Розробили гугл-форму з запитом на препарати. У Старобільськ за ліками їхали люди і зі Сватового, і з Новоайдару, Марківки. Працювали весь березень і майже весь квітень. В тій автівці, яку розстріляли, писали у новинах про розстріл гуманітарного конвою, були наші ліки, на які чекали в окупованому Старобільську. Багато людей в Старобільськ їхали з Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного, їхали без нічого. Їм допомагали ковдрами, одягом тощо».
Але не дивує, що окупаційна влада таки звернула увагу на цю діяльність, й останнім представницям організації довелось покинути і хаб, і Старобільськ.
«Прийшла «нова начальниця освіти» та сказала: «даємо вам тиждень», але врешті дали два тижні. Дівчата дороздавали гуманітарну допомогу, спакувалися та звільнили приміщення. Що там зараз – я не знаю, «освітянка» сказала, що приміщення потрібне «для потреб освіти», яких саме – не знаю».
Крім того діячка каже, що за результатами минулих арт-резиденцій було набуто величезну колекцію робіт митців, але що з ними зараз і ці вціліли вони, яка їх доля, їй не відомо.
Оксана Очкурова і Яна Літвінова
Оксана розповідає, що не дивлячись ні на які обставини, вони постійно продовжували діяти. З її слів, це було можливо ще тому, що психологічно було набагато легше ніж тим, для кого війна почалася тільки цього року.
«Переїхавши, працювали постійно. Старобільськ, як вже казала, поки було можливо, потім були гуманітарні вантажі в Луганську область, а коли її окупували – в Донецьку та Харківську області. Туди возили гуманітарні вантажі, а звідти вивозили людей, хто хотів виїхати. Потім, коли паливо подорожчало сильно – ми цю роботу зупинили. У серпні відкрили у Сваляві Старобільський гуманітарний хаб – спільно зі Старобільською районною адміністрацією.
В цьому році ми вчетверте проводимо арт-резиденцію, але вже в Сваляві, цього року вона має тему «Евакуйовані» - про переселенців, про долі переміщених людей, самі митці деякі також – ВПО або з міст, які потерпають від постійних обстрілів, на кшталт Миколаєва або Харківщини. Тобто ця резиденція допомагає відчути цілющу дію арт-терапії не тільки тим, хто проживає у Закарпатті та переселенцям там, але й самим митцям з усієї України».
А от про нові обставини та роботу у Закарпатті Оксана зараз каже таке:
«Активно долучаються до нашої діяльності нові люди як місцеві, так і переселенці і не тільки з Луганщини. Переважно люди приходять волонтерами, деякі потім працюють як фахівці у проєктах. З місцевою владою комунікації налагодили, нам допомагають. Ми завжди відкриті для нових та цікавих ініціатив».
«Тут люди об’єдналися за покликом серця, ми маємо багато планів, та втілюватимемо їх у життя! Але, звісно, зараз головне це перемога у війні, бо без перемоги всі плани нічого не варті».
Проєкт реалізує Громадська організація "Кризовий Медіа-Центр "Сіверський Донець" у рамках проєкту “Створення антикризових ХАБів для ОГС” що впроваджується ІСАР «Єднання» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).