Ми задумували цю зустріч як простір, де можна буде говорити відверто, без напруги, без зайвої офіційності. Формат був обраний гібридний: частина людей офлайн у Дніпрі, інші - онлайн, із різних міст і країн. Готували техніку, перевіряли Zoom, шукали по всьому Дніпру спікерфон, до пізньої ночі тестували, як створити окремі кімнати для обговорень, як надати слово кожному та кожній. Дуже хотіли, щоб усі, і ті, хто у залі, і ті, хто по той бік екрана, відчули, що ми справді разом.
В Дніпрі все почалося з кави. Вітальної, теплої, з обіймами, сльозами і сміхом. Хтось здивовано вигукнув: «Ого, ти так змінився!», хтось просто мовчки тримав за руку, ніби боячись відпустити цю мить. Було відчуття, що ми повернулися додому - не буквально, не географічно. А серцем. Наче Кризовий медіа-центр, приміщення якого більше немає фізично, раптом зібрався у цих людях, у цих голосах, у цій кімнаті. І ми відчули, що він живий. У пам’яті, у зв’язках, у цій здатності знову зібратися й говорити по-справжньому.
Ми саме налаштовували звук, намагались розмістити мікрофони так, щоб усі чули одне одного. Крутили ноутбук, щоб в Zoom бачили всіх, хто в Дніпрі. І раптом - сирена. Потім вибухи. Хтось інстинктивно відскочив від вікон; хтось спустився до укриття. А в когось задзвонив телефон. Потім ще один. І ще. Почали сипатися повідомлення: «Як ти?», «Де ти?», «Цілі?», «Живі?». Комусь в цю мить сказали - телефонуй сину. Приліт біля них. Але син сам зателефонував в цю мить. Сказав коротко: «Було близько, але ми в порядку».
І от ніби все стало на свої місця. Це була не просто зустріч. Не просто захід. Це була жива тканина нашої реальності: з болем, тривогою, надією, і з тим особливим луганським гумором, який допомагає триматись. Хтось із команди усміхнувся крізь напругу: «Яка там балістика... У нас звук не працює».
У той момент ми всі точно зрозуміли: ця розмова вже відбулася. Ще до того, як хтось увімкнув першу презентацію чи взяв слово. Вона почалася саме так - між вибухами й обіймами, між «як ти?» і «ми тримаємось».
Після перших вибухів були ще й повторні. Ми обережно озиралися, звіряли новини, писали близьким. Але водночас намагалися триматися за основну нитку: зустріч має відбутися. Просто інакше. Ми швидко вирішили не скасовувати нічого, а розділити відповідальність. Бразди управління Zoom’ом передали нашим колегам у Закарпатті й Києві: працюйте з людьми онлайн, ми тут залишаємось в залі.
Перший шок потроху відступив. Вдих. Видих. І ми почали говорити. Несміливо спершу, але щиро.
У чат Zoom’у зі студії в Дніпрі надіслали файл із презентацією з короткою ремаркою: «Покажіть людям, бо ми-то бачимо, але хочеться, щоб і ви теж». У нас у залі все відкривалось, а от у колег, які підтримували Zoom із Закарпаття, файл уперто не запускався.
«У мене відкривається», - написала дивовижна пані Олександра Ляшенко. «Дайте мені право демонструвати екран і я покажу». І це було настільки природно й по-людськи, що ми всі посміхнулися з полегшенням. Коли є людина, яка просто каже: «Давайте, я допоможу», - будь-яка атака вже не виглядає всесильною. Тому що ми є одне в одного.
Після всього - сирен, вибухів, збоїв зі звуком, спроб тримати простір і не втратити суть - настає тиша. Та, в якій уже можна слухати. І в цій тиші, в Дніпрі, Олена Ніжельська, голова Кризового медіа-центру, починає розповідати.
Презентація, що з’являється на екрані - це не набір слайдів. Це відбитки пам’яті, фрагменти того, що не підлягає жодній статистиці. Це - голоси. Голоси людей, які погодилися відповісти на прості й водночас болісні питання: Де ти зараз? Хто ти тепер? Що для тебе Луганщина? Що тримає? Чого боїшся? До чого хочеш повернутись?
І раптом із кожного слайду починає звучати слово, яке повторюється знову і знову, у десятках форм: Дім. Луганщина - це дім.
Не географія. Не політична одиниця. Не новини. А дім, якого більше немає фізично, але який продовжує жити всередині. Хтось бачить перед очима ковилу й терикони. Хтось згадує річку Айдар або схід сонця над Новоайдаром. А хтось говорить просто: «Мій Сєвєр згвалтований рашистами». Це реальність, яку неможливо ані прикрасити, ані забути. Але попри трагедію, кожна відповідь - це спроба триматись. І тримати з собою Луганщину.
Коли звучали фрази з дослідження, люди в залі мовчали або плакали. Бо впізнавали себе. У страхах, у втраті, у фразі «Я не знаю, чи ще колись побачу той дім». У спогадах про те, як закривали двері квартири, не знаючи, чи відкриють їх знову. У намаганні пояснити дитині, чому вдома тепер чужі.
Але водночас ці самі голоси говорили про інше: про те, що тримає. Сім’я. Друзі. Подруга Галя. Донька. Віра. Робота. ЗСУ. Спогади. Надія.
Про любов до рідного степу. Про хліб на світанку. Про традиції, які вони везуть із собою в кожне нове місто. Про вишиванки, які з’явилися тільки після виїзду. І про те, як дім іноді вміщується у ліхтарику, який востаннє заряджали в Щасті.
Презентація Олени не відповідала на запитання. Вона ставила нові.
- Чи всі ми досі віримо в повернення?
- Чи не втратили ми зв’язок одне з одним?
- А якщо повернення вже ніколи не буде таким, як ми його уявляли?
І ці питання нас об’єднували. Бо всі, хто сидів у кімнаті в Дніпрі чи слухав із іншого міста, знали: ми можемо бути різні, але ця історія - наша. Разом із болем, разом із сміхом, разом із ковилою й териконами. І з тим самим словом «ДІМ», яке, попри все, ми несемо з собою.
Коли презентація завершилась, у повітрі зависло щось дуже щире й уразливе. Здавалося, ще трохи і ми почуємо те, що зазвичай ніхто не говорить уголос. І ми справді почули. Бо далі почалась розмова.
У студії в Дніпрі у форматі світового кафе. Онлайн - у форматі спільного діалогу. І хоча ми фізично були в різних містах, це не завадило відчути єдність. Ми обговорювали чотири теми, які, як показало дослідження, болять, хвилюють, не відпускають луганців.
Ці теми не були “зручно-теоретичними”. Вони йшли зсередини. З того, що накопичилось роками:
- Втрачене житло, відсутність компенсації та невідомість. Хтось втратив дім через руйнування, хтось — через те, що туди заселились інші. А хтось просто не може повернутися. Водночас — жодних гарантій, компенсацій чи навіть визнання втрати (80%).
- Соціальна згуртованість без спільного простору: як тримати зв’язок між «своїми»? (38%)
- Адаптація в нових громадах та інтеграція Життя в іншому місті чи регіоні — це нові правила, інший темп, чужі обличчя. Хтось знайшов підтримку, хтось досі почувається «не на своєму місці». Як ви проживаєте цей досвід? Що допомагає стати частиною нового середовища, а що заважає? (37%)
- «Різні досвіди – Луганщина одна». Ми по різному прожили ці роки. У когось - окупація, у когось - евакуація, у когось – в руках зброя, у когось - нове життя в новій країні. Але попри все, залишаються спогади, стосунки, важливі люди. Що вам допомагає зберігати зв’язок з тими, хто живе по-іншому? (34%)
У групах, під час обговорення, звучали спогади і страхи, злість і ніжність. Хтось говорив, що більше не хоче повертатись до минулого, а хтось — що кожен ранок починається з новин з Луганщини. Хтось згадав, як намагався пояснити свою історію новим сусідам. А хтось, як досі не може сказати “я з Луганська” без внутрішнього стискання.
Ці діалоги були дуже різні, але кожен із них завершувався схожим: “Дякую, що можна було це сказати”.
Цей день завершився тихо. Без великих слів. У чаті в Zoom ще довго з’являлися повідомлення: «дякую», «це було важливо», «я вперше змогла це сказати». У когось знову тремтіли руки. Хтось в студії ще тримав у пальцях стаканчик холодної вже кави. Але було ясно: це лише початок.
Ми не намагались одразу дати відповіді на всі питання. Ми просто почали говорити. І зрозуміли, що кожна з тем, яку підняли цього дня, - про втрати, про дім, про розірвані зв’язки й нові дороги заслуговує на окрему, уважну, чутливу розмову.
Тому ми будемо продовжувати.
Будуть ще зустрічі. Будуть ще діалоги.
На кожну з визначених тем ми поговоримо окремо. Глибше. З тими, хто має що сказати, і з тими, хто хоче слухати.
Ми точно знаємо - це потрібно. Бо поки ми говоримо - ми живі.
Наприкінці нашої зустрічі ми вже знали про атаку на потяг. Про загиблих та поранених у Дніпрі. Це чергова хвиля болю, яка накрила нас усіх того самого дня. І цей біль перетинався зі згадками про наших луганців, які віддали життя за Україну. Ми знову тихо згадували їх.
І тримались.
Одне за одного.
За Луганщину.
За себе.
А ще ми продовжуємо слухати.
Опитування, яке стало основою цієї розмови, все ще триває.
Якщо ви з Луганщини. Якщо вам є що сказати. Якщо хочете, щоб вас почули —
будь ласка, долучайтесь.
Відповісти на запитання можна за посиланням: https://forms.gle/4sMiYPaKKjaXM2Rw7
Бо наша історія ще пишеться.
І кожен голос важливий.
