«Я не переселенка. Я - ВИМУШЕНО переміщена особа»
«Мабуть, ми самі в цьому винні - ми хочемо бути частиною громади, але мріємо повернутися»
«Щоб впливати на рішення громади, треба жити її проблемами. А ми виживаємо»
Ці фрази ще довго залишалися в повітрі після того, як завершилася зустріч. Вони не потребували коментарів. Вони були свідченнями. Вимовленими і нарешті почутими.
Ужгород 31 липня став місцем, де прозвучав досвід, який рідко потрапляє у фокус публічних політик. Досвід тривалої тимчасовості, внутрішньої боротьби за видимість, прагнення залишатись людьми з голосом, а не лише об’єктами допомоги.
Про що ця зустріч? І чому вона важлива?
Зустріч «Діалоги Луганщини», організована ГО «Кризовий медіа-центр «Сіверський Донець», стала частиною більшого процесу - осмисленням того, що відбувається з людьми, які живуть між «втратили дім» і «не стали своїми». Це не звітна подія і не психологічна група підтримки. Це було місце для розмови - щирої, іноді суперечливої, але безпечної.
Учасники та учасниці - вимушено переміщені особи, які нині мешкають у громадах Закарпаття. Люди, які на третій рік повномасштабної війни, маючи облаштований побут, роботу, іноді навіть друзів - все ще відчувають себе ніби «в гостях».
У фокусі діалогу були теми, про які рідко пишуть у звітах:
- відчуття «тимчасовості», яке нав’язують ззовні («ви тут не надовго», «звідки ви приїхали?» - звучить майже щодня);
- структурна дискримінація - коли для «переселенців» окреме вікно, окрема черга, окреме ставлення;
- емоційне виснаження, викликане тим, що треба наново доводити, що ти - не тягар, не гість, не проблема;
- відсутність у публічному житті громади, особливо на рівні прийняття рішень;
- мовчазне перекладання відповідальності: «У тому, що сталась війна винні східняки», - звучить може й не так прямо, але регулярно.
«Ми тут не тимчасово». І водночас — «ми хочемо додому»
Цей парадокс - одна з головних тем зустрічі. Як пояснити, що мрієш про повернення, але живеш тут і тепер, з повагою до місця і людей? Як відстояти своє право бути повноцінною частиною громади, не зраджуючи пам’ять і біль рідного дому?
«Наше бажання повернутися додому дає підстави місцевим називати нас туристами», - поділилася одна з учасниць.
«Я не повернусь, навіть якщо зможу. Після того, що сталось - не уявляю спілкування з тими, хто залишався під окупацією», - сказав інший.
Ці думки різні, часто вони болісно протилежні. Але всі вони правдиві. Всі вони варті того, щоб бути вимовленими.
Виживання ≠ інтеграція
«Щоб впливати на рішення громади, треба жити її проблемами. А ми виживаємо» - одна фраза, яка підсумовує десятки інших. Переїхати - не означає адаптуватися. Бути фізично в громаді - не означає мати голос. Люди втратили все: дім, роботу, зв’язки. І на новому місці змушені починати з нуля. Але нові громади не завжди бачать у них ресурс. Частіше нас сприймають як «тимчасову категорію населення», яку можна не включати у плани та стратегії.
Учасники та учасниці зустрічі неодноразово наголошували: вони не знають, як впливати на життя громади, в якій живуть. І мова не про пасивність чи байдужість. Навпаки - багато хто хоче брати участь у змінах, допомагати, щось організовувати, пропонувати. Але виникають дуже прості й водночас складні питання: з чого почати? до кого звертатися? як дізнатися, що в громаді планується? коли і де проходять обговорення, сесії, зустрічі?
Наприклад, одна з учасниць поділилася, що дізналася про громадські слухання у місті вже після того, як вони відбулися, бо інформація про них була лише на офіційному сайті, який вона ніколи не відвідує. «Я сиджу в фейсбуці і телеграмі, бо там читаю про все. І я ні разу не бачила оголошення про публічні слухання», - пояснила вона. Інша учасниця додала, що хотіла б подавати звернення або ініціювати обговорення, але не знає, як правильно це робити і де взяти приклади тих, кому це вдалося. Тобто, це не про небажання включатися. Це про бар’єри, які не видно ззовні, але які дуже відчутні щодня. Брак зрозумілої, доступної інформації - не дрібниця. Це те, що або відкриває двері, або лишає людей за порогом.
Діти - віддзеркалення атмосфери
Однією з найболючіших тем, які звучали під час зустрічі, стало середовище, в яке потрапляють діти ВПО після переїзду. Здавалося б, школа - це місце, де всі рівні, де вчать дружбі, підтримці, гідності. Але на практиці багато дітей з родин, які були змушені залишити свої домівки, стикаються з упередженим ставленням, прихованою дискримінацією та знеціненням їхнього досвіду.
Учителі кажуть дітям: «Ви ж тут тимчасово». Ця фраза прозвучала з вуст кількох батьків. І вона - не випадковість. Це типовий маркер відчуження, який закладається на рівні школи. Не злісно, не відверто, а через звичку мислити в категоріях «свої» і «інші». Але для дитини, яка вже пережила втрату друзів, звичного середовища, стабільності навіть така дрібниця може перетворитись на черговий доказ того, що вона тут “не своя”.
Батьки розповідали історії, коли дітям вказували на акцент, коли занижували оцінки або не залучали до шкільних активностей, бо "ви, мабуть, не встигнете взяти участь, все одно повернетеся". В одній розмові мама зізналася: «Моя донька просто перестала ходити на гурток. Каже - там нас постійно обговорюють, питають, чого ми не вдома. І всі впевнені, що ми тут надовго не затримаємось. Їй не хочеться пояснювати знову і знову».
Такі ситуації не є масовою нормою, але вони показують, наскільки легко дитину зробити «іншою» - кількома словами, ставленням, мовчанням дорослих. Це - вторинна травма, яка додається до первинної - втрати дому. І вона, на жаль, має наслідки: замкнутість, сором’язливість, небажання брати участь, тривожність, відчуття меншовартості.
Учасники зустрічі наголошували: потрібна просвітницька робота з освітянами, включення теми взаємоповаги й інтеграції до внутрішньої політики шкіл. Бо школа - це не тільки про знання. Це про соціалізацію, довіру, приналежність. І якщо ці речі втрачені, відновити їх потім дуже складно.
Сервіс як індикатор прийняття
Одним із несподівано позитивних акцентів зустрічі стала оцінка медичних послуг у приймаючих громадах. Учасники говорили про це майже з подивом: «Ми звикли, що лікарня - це про черги, хамство і старе обладнання. А тут усе інакше: чисто, спокійно, по-людськи».
Ці враження мали щось спільне: не технічна сторона, а саме ставлення стало головним фактором довіри. Людей не питали, звідки вони, не робили гримасу на слово «ВПО», не натякали, що «переселенці забирають місця». Просто допомагали - спокійно, професійно, гідно.
Цей досвід дав відчуття безпеки - того, що навіть у новому місті можна не пояснювати своє право бути тут. В одному випадку учасниця розповіла: «Мені зробили обстеження, розписали лікування і сказали: якщо щось - приходьте ще. Жодного слова про “вам пощастило” чи “а у вас же пільги”. Я просто була пацієнткою. І це було вперше за весь час, коли я відчула себе рівною».
Контрастною до цього стала тема соціальних служб. Тут нарікань було значно більше. Основні проблеми - це формалізм, бюрократія, знеособлення досвіду. «У тебе історія втрати, переїзду, проблеми з житлом, з дитиною, а у відповідь - чекліст, анкета, копії-копії-копії. Ти не людина, ти “справа №…”.»
Більшість учасників підкреслювали, що саме соціальні працівники - це “перші, кого ти бачиш після приїзду”, а отже, саме вони задають тон усій адаптації. І коли це суха інструкція, підняті брови й автоматичне “черга на два місяці вперед” - відбувається те саме, що з дитиною в школі: людина починає ховатися, мовчати, не звертатися більше нікуди.
Негативний досвід взаємодії з соціальною системою може сформувати психологічний бар’єр навіть якщо об’єктивно послуги доступні. Бо щоразу, коли треба знову “доказувати”, що ти не дармоїд, а просто людина, якій болить, - зникає довіра до будь-якої допомоги.
Це не лише про інституції. Це про відчуття належності чи відчуження, яке починається з першого контакту. І якщо медицина показує, що може бути інакше - людяно, чутливо, професійно - значить, це можливо й в інших сферах.
Що пропонують самі ВПО?
Зустріч в Ужгороді не стала простором лише болю та скарг. Навпаки, вона виявила, що вимушено переміщені люди мають не лише досвід втрати, а й бачення майбутнього, готовність діяти, формулювати ідеї, які можуть покращити не лише їхнє життя, а й життя всієї громади.
«Ми не просимо окремого ставлення. Ми просимо бути разом. Але на рівних». Це формулювання добре відображає суть усіх пропозицій, що пролунали - простих, практичних, але системно важливих:
- Створити сталі майданчики для діалогу - не одноразові заходи для галочки, а регулярні формати, де люди можуть обмінюватися думками, ініціювати ідеї, чути й бути почутими. Один з учасників зазначив: «Ми можемо багато чого привнести в громаду. Але нас ніхто не запрошує, бо не знає, що ми є. Нам потрібно бути не гостями, а учасниками процесу».
- Відмовитися від практик сегрегації, коли переселенці автоматично отримують окремі вікна, окремі списки, окреме ставлення. Учасники говорили: «Це підкреслює, що ми “інші”. А ми хочемо бути “разом”». Для людей, які втратили дім, дуже важливо не втратити ще й право на рівність.
- Наголошувати на спільній громадянській ідентичності - не розділяти мешканців на “своїх” і “тимчасових”, а визнавати всіх як рівноправних членів громади, незалежно від того, де хто народився. «Ми всі тут живемо. Платимо податки. Піклуємося про дітей. Значить, ми всі маємо право на голос», - звучало в обговореннях.
- Робити інструменти участі зрозумілими і доступними. Учасники зізнавалися, що часто не знають, як долучитись до вирішення питань у громаді, які є способи впливу, куди можна подати ідею, як працює місцеве самоврядування.«Ми не юристи. Нам потрібно пояснення людською мовою - куди йти, коли і для чого», - пояснила одна з жінок.
- Інвестувати в роботу з травмою - не лише медичною, а й соціальною. Бо без визнання болю і без м’якого простору для зцілення важко будувати будь-яку участь.
Ці пропозиції - не ультиматуми і не вимоги. Це сигнали. Про готовність жити в новій громаді не як тінь, а як повноправна людина. Про бажання бути причетними, а не залежними. Про прагнення розділити з іншими відповідальність за спільне завтра.
Діалог - це не подія. Це процес
Зустріч в Ужгороді - лише одна з частин довшого шляху. Вона стала можливою завдяки проєкту «Демократична інтеграція, стійкість та залучення» (Ukraine-DARE), що реалізується Democracy Reporting International (DRI) за підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.
Думки та погляди, що були висловлені під час заходу, не обов’язково відображають позицію Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.
Але головне - ця зустріч стала можливою завдяки сміливості людей говорити, слухати і не розчинятися в тиші. Вона показала:
- інтеграція - це не заклик «адаптуйтесь», а запрошення до взаємності;
- гідність - не про статус, а про визнання досвіду;
- діалог - це не про одностайність, а про право бути почутим.
