У тиші карпатського містечка, де гори спускаються до дахів будинків, а річка Свалявка нагадує про рух і неперервність, 28 жовтня 2025 року зібралися люди, яких об’єднує досвід втрати дому. Вони приїхали з Луганщини - тієї, що колись була простором дитинства, роботи, родинних свят, а тепер стала відстанню й болем. Цього дня у Сваляві відбулася чергова зустріч у межах ініціативи «Діалоги Луганщини», яку організувала громадська організація «Кризовий медіа-центр «Сіверський Донець».
Тут не було мікрофонів чи офіційних трибун. Атмосфера нагадувала не конференцію, а розмову біля спільного столу, де кожен говорить від серця. Люди ділилися тим, що назбиралося за роки переселення - втратами, розчаруваннями, надіями, тихими радощами, які, попри все, дають силу жити далі.
«Відчуття дому немає. Хочу додому!» - зізналася жінка з Сіверськодонецька. В її словах - не лише туга, а й втома від безкінечного тимчасового життя. Інша учасниця з Кремінної сказала: «2022 року я подорослішала. Втратила віру у переконання. І відчуття Батьківщини зникло». Це речення прозвучало як вирок війні, яка позбавляє не лише стін і речей, а й внутрішньої опори, тієї нитки, що тримає людину в просторі “свого”.
Та серед історій болю звучали і слова надій та спокою. Одна з учасниць розповіла: «У Сваляві народився онук - місце стало новою точкою життя. У мене зараз усе добре, є відчуття дому та родини». В її голосі була впевненість людини, яка пройшла через невизначеність і все ж знайшла новий центр тяжіння.
Такі зустрічі - це не просто розмови про минуле. Це пошук відповіді на питання: що робить дім домом? Для когось - це дах над головою, для когось - люди, поруч із якими можна бути собою. Для когось - віра. «Там, куди привів Бог, там і мій дім», - сказав Сергій, переселенець, який нині живе у Харкові, але часто буває на Закарпатті. Його слова викликали схвальні кивки - наче кожен у залі впізнав у них себе.
Під час зустрічі багато говорили про спільність, про потребу бути частиною живої громади. «Дієвого громадського життя не вистачає. Такі центри потрібні для відчуття громади», - сказала одна з учасниць. Її думку підтримали інші: культурно-освітні простори, бібліотеки, коворкінги, місця зустрічей - це не розкіш, а необхідність для тих, хто хоче не просто жити, а взаємодіяти, відновлювати себе через спілкування.
Серед щоденних турбот, які обговорювалися, звучали теми транспорту, житла, тварин і безпеки. Для літніх людей, особливо тих, хто живе на окраїнах Сваляви, відсутність громадського транспорту стала справжнім випробуванням. «Таксі - сто гривень незалежно від відстані. А де я на три тисячі двісті розженуся?» - із гіркою іронією зауважила одна з жінок.
Найбільшою ж мрією для багатьох залишається власне житло. «Хай маленьке, але своє. Може б провели інвентаризацію закинутого житла і дали б нам змогу його придбати», - запропонувала учасниця, і цю ідею підтримали інші. Так народилася ініціатива, яку символічно назвали «Другий шанс для дому» - провести облік порожніх будинків, щоб частину з них можна було відновити для потреб переселенців. Це не просто про квадратні метри - це про відчуття стабільності, гідності, права залишатися на місці.
Неочікувано жваве обговорення викликала й тема безпритульних тварин. «Ми вже ініціювали захист тварин. І влада навіть виділила кошти на притулок, але далі все стало. А місцевих це не дуже цікавить», - сказала волонтерка, яка ще до війни займалася порятунком собак у Сіверськодонецьку. Для неї ця справа - не лише про тварин, а й про людяність, про здатність спільно вирішувати проблеми.
Лунали також і пропозиції зробити парки безпечними: «Майданчики в парку несуть небезпеку, а владу то не хвилює. А разом ми б могли зробити їх безпечними та красивими». За цими словами - проста, але глибока ідея: облаштування дитячого майданчика може стати початком відновлення довіри між владою, місцевими жителями й переселенцями. Бо спільна праця створює не лише інфраструктуру, а й відчуття приналежності.
Окремим рішенням зустрічі стало обговорення створення календаря “Події єдності” - серії локальних свят і ініціатив, які могли б об’єднувати переселенців і місцевих жителів. Це не офіційний документ, а радше символ - нагадування, що спільність народжується тоді, коли люди не просто співіснують, а взаємодіють. «Поки ми тут, ми - частина цієї громади. І треба не чекати, а діяти», - сказала одна з учасниць, і ці слова стали своєрідним фіналом зустрічі, де ніхто не залишався байдужим.
Після кількох годин діалогу стало очевидно: для більшості присутніх поняття “дім” виходить далеко за межі матеріального. Це щось, що складається з кількох шарів - фізичного комфорту, соціального прийняття і внутрішнього спокою. Люди прагнуть стабільності, але не лише дахом над головою. Їм потрібна довіра, спільність, впевненість, що поруч є ті, хто чує і розуміє.
Організатори зустрічі, команда Кризового медіа-центру “Сіверський Донець”, зазначають: справжня інтеграція не вимірюється кількістю довідок чи отриманих статусів. Вона починається там, де люди знову починають говорити - чесно, без страху, без показної ввічливості. Саме такі діалоги дозволяють не лише почути одне одного, а й зрозуміти, що дім - це не місце, а стан душі. І що навіть у горах Закарпаття, далеко від Сіверськодонецька чи Луганська, цей дім можна почати будувати знову - з людяності, діалогу і взаємної підтримки.
Зустріч відбулася в межах проєкту «Демократична інтеграція, стійкість, та залучення» (Ukraine-DARE), який втілює Democracy Reporting International (DRI) за фінансової підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини. Думки та погляди, що будуть виражені під час заходу, не обов’язково відображають позицію Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.
